Перейти к основному содержанию
Тато,з малюком на плечах...
Велика зала.Повністю заповнена.Найактивніші стоять попереду і кивають головами у такт музиці.На останніх рядах ховаються "гюльчатаї",яким,безперечно,подобається концерт,але може бути декілька причин їхньої "відлюдності".По-перше,це можуть бути вороги або ті,що усіляко чорнили мою музику і казали що ні за які гроші не підуть на концерт.А все ж таки прийшли.Мабуть,безкоштовно,оскільки біля входу стоять "свої" люди.Люди-контролери.Смішно.Але я не про це.Так.Друга причина проста як 5 копійок.Може ці дівчата просто соромляться своєї зовнішності і думають,що у кінці зали їх зовсім не буде видно.Помиляються.Валентина Григорівна(перша вчителька) казала,що на сцені треба вибрати одну "точку" і пильно дивитися на неї.Насправді це несправедливо по відношенню до глядачів.Вони дивляться на мене,а я у якусь "точку".Проте інших варіантів не бачу,тож у моєму огляді залишаються засоромлені "монахині" у кінці зали. Неймовірно.Ще 10 років тому тато брав мене на плечі,аби я побачив,хто співає з великої сцени,кого освітлюють яскраві прожектори.А тепер...Ловлю на собі сотні поглядів.Серед них дитячі.Руками вони закривають картину своїм татам і енергічно дригаються,сидячи на кремезних плечах.Невже так буває?! Друзі питають:"Ти не боїшся сцени?"."Ні!" - відповідаю.Брешу.Ой,як брешу.Дуже боюсь,якщо бути відвертим.Боюсь схибити.Боюсь вам здатися дещо скутим і замкненим у собі.Але в той же час боюсь перейти межу,дійти до пафосу.Навправді,ніякого пафосу не може бути.Це просто невпевненність і страх оступитися в якомусь моменті. На фоні з коллегами виглядаю несерйозним,занадто простим.Багато базікаю,щоб хоч якось перекрити свої недоліки і надолужити згаяне.Ось дівчина у червоному капелюсі стрибає біля сцени і хором з усіма викрикує:"ТА-БУ,ТА-БУ!!!".А я думаю,чи не спекотно їй у цій модній куртці та ще й зимових штанях,з "матнею"?!Мабуть,вона думала,що з міста Ч. приїдуть "репери".А приїхали прості смертні.Завтра вранці вона обов'язково щось напише про нас у Twitter.А післязавтра забуде й назву нашого гурту.Сьогодні вже не напише.Після концерту її чекають "бухло й радощі".А зараз.Стрибає собі.Всі кричать - вона кричить.Всі замовкли - вони мовчить...І так,мабуть,кожен у цій залі.Ось так.Напевно... ...Стою.Вже один.Мабуть,зараз заграє "мінус" моєї сольної пісні.Тож чекаю,стоячи у величезного мікрофона.На диво високого і незручного.Звичайно,в нього є функція "зменшитися у рості",але я не смію його чіпати.Зламати боюсь,чесно кажучи.Ніякої "мінусовки".Пусті глядацькі місця.Тільки десь у кутку стоїть мій тато.Видно,що молодший ніж зараз.Тримає на руках.."мене".Дитина дивиться мені ув очі.Я ДИВЛЮСЯ СОБІ УВ ОЧІ!Дитина намагається побачити на сцені "зірку",визираючи з-за татової голови.Але...Нікого не бачить.Зовсім нікого.Тато за руку веде "мене" до дверей з написом EXIT.Дивлюся їм услід.Андрію і його батьку.Раніше мене так звали,уявляєш?!Андрій.Цікаве ім'я.Що найцікавіше - людське.Але я вже звик до псевдоніму. Стою у мікрофона.Біля сцени лежить покинута червона шапка Nike.Модна дівчина забула її.Так само як я забув себе.Забув своє ім'я.Забув усе,що було до цієї миті.Мені страшно.Дуже страшно стояти на сцені.Навіть якщо у залі нікого.Я дуже боюсь побачити серед глядачів прискіпливий погляд малюка,що тримає батька за вуха...Я боюсь побачити себе.
Не бійся, Андрій! Як би тебе хто не називав ти завжди залишишся тим, ким є зараз. Якщо ти пишеш ці роздуми то ти уже доросла, цілком сформована людина. І дуже добре, що є той ориєнтир - татко і ти сам, маленький. Не розчарувати самого себе... який ти молодець.
Вельми дякую!
Я думаю, что встретиться с собой и не разочаровать себя очень трудно, потому, что многое не сбылось. От артиста на зрителей идёт очень сильная энергетика, которая зажигает весь зал, но не дай бог зрителей разочаровать. Спасибо. Понравилось. С теплом. Григорий.