Коли, нарештi, згине ця війна, I стане в цiлiм свiтi тихо-тихо, А у людей найгiршим буде лихо, Коли метелик б'ється край вікна. I будуть жити всi не боячись, Що уночi стрiлятимуть гармати, Що не заснуть до ранку дiти й мати- А чи то буде, Господи, колись? Коли, нарештi, згине ця війна, Щоб не ховались по домiвках люди, Коли вiйна i там, i тут, i всюди- Безжалiсна, бездушна i страшна. Напевно, в людях стало щось не так, Що всi вони неначе подурiли- Стрiляють один одного щосили I все не настрiляються нiяк... Коли, нарештi, згине ця війна, I всi почують раптом, як у хатi Наспівує щось мати немовлятi, Не боячись відкритого вікна. То може хоч тодi у нас з очей, Спаде цей морох, щоб усi збагнули- Як довго ж ми таких пісень не чули! I знову станем схожi на людей...