У найдивнішому з усіх моїх життів Своє кохання втримати хотів. Та, не зважаючи на всі мої старання, Кохання щезло, а з’явилось віршування. Кохання болісне буває і глибоке, А з віршами нема ніякої мороки. Ото ж бо, люди, не засуджуйте мене. Як попіл згас, то вже не спалахне. У цій заміні я пристойний вихід бачу: Іще сумую, але вже й не дуже плачу. Бо попіл згас, і він не спалахне, І грози-пристрасті не рватимуть мене. …Чого живу? Чого пишу вірші? Чого чекаю? — Спокою Душі.