Час стиглості Куди сховатися поки летить каміння? Мовчать в ганчірочку і відводити очі Ховатися тихенько за огорожку За солом'яний мур теорій досконалості Пошепки сидіти на кухні і чаювати Вкриваючись пилом дурнувато посміхатись Відгортати фіранку і позирати, як різьбляні гусениці Танків жують і ремигають вчорашнім дитинством Нехай собі їдуть, нехай собі чавлять Є долонька надійна, щоб закрити очі І хитрувата щілина між пальців Що з неї протягнулася дротинка зору І ні до чого і ні при чому... Оселя з краю... Лиш тільки осінь скоро, а там зійде каміння, Що розкидане весною навмання було І врожаї дадуть про себе знати Коли зібрати навіть те, що сіяв буде забагато Лишень би відповзти з-під танка, що одним рухом І тебе вмить перетворить на розчавлене дитинство На минуле позаторішнє, на стиглі вишні, що згнили на гілках На літа сморід від спеки та тліну І роки прожиті намарно Перетворились у дріб'язкову копійчину За котру вже не купиш сірника Щоб розігнати морок небуття... Не небуття, а забуття, що ти туди поринеш Й тебе забудуть, ти навіть не історія Ти пляма... Ще одна комаха згасла В кінці літа, лиш панцир буде ще два дні валятись І хрестик простоїть на цвинтарі ще трохи А на піску буття не лишилось слідів І не було... Каміння вже достигло – час збирати авг-2004