Коли я вмру – триватиме життя, Вмру, сподiваюсь, у родиннiм лiжку, Тримаючи в руках цiкаву книжку, Пiд синове мовчазне спiвчуття. Не хочеться загинути менi Вiд кулi чи снаряду, бомби з неба. Благаю, не вбивай мене, не треба, Гендлюючий криваво на вiйнi! Вiйна не припиниться до тих пiр, Аж поки тi, що у окопах гинуть Не встануть як один та й гасло кинуть: -- Багнети – в землю! Хай панує мир! Якщо кортить, полiтики нехай Ховаються в окопи та стрiляють, Полiтикiв вбивають i вмирають, А нам вмирати нецiкаво. Край! – Тимчасом чую грiм з усiх бокiв: Щодня, щочасно, щохвилинно всюди Вiд куль I вибухiвки гинуть люди Рефреном пiд патрiотичний «спiв». Красуючись з екранiв i трибун, Полiтикани нагло брешуть людству... А рiки кровi неупинно л’ються – I п’є ту кров, як Дракула, брехун...