Мені за п’ятдесят, давно минуло, Я їхав Шабською селом, Чи то мене дитинство звало, А може так воно чомусь прийшло. Я їхав ледве між хатками, Побачить я , когось хотів, Чи та хатинка ось Івана, А може тин отой, Петрів… Старі паркани повалились, Двори бур’яном поросли, Тини низенькі похилились, А деякі вже геть згнили. Я так хотів когось зустріти, Кого я знав, і поруч жив, Як були ми маленькі діти, І разом пасли тут корів. Мені зробилось геть темненько, Я жінку там одну зустрів, Без долі, боса наче ненька, Як пісня жалібна без слів. Вона пішла в стару хатину, Розсохлі двері, бите скло, В руках несла малу дитину, Який це жах – моє село… А в Києві, за крісла б’ються, І лихо радить вже давно суди, Селянин голову схилив,- Бо йти йому, нема куди… 15.03.2009 р.