Я зустрів сам себе: ось хлопчина веселий, співучий. Він – це я. Чи не я? Від питань забриніла душа, Спогад враз задзвенів, як струна, звук печальний, тягучий… Може в хлопця спитать, чи не треба – він так поспіша? Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий, І дозволь у тобі давній спогад про себе впізнать. Ти такий молодий і нітрохи на мене не схожий – Дуже важко себе через стільки років пригадать. Ми жили і росли, і співали, і небо всміхалось, Квіти пахли, цвіли, і до наших тягнулись долонь, І не плакали ми, а раділи – що сталось, те сталось, І плекала весна у серцях нам любові вогонь. Як давно це було! Так давно, наче й зовсім не було Листя жовте згребли і спалили – розвіявся дим, Попіл голову вкрив. І не зчувсь, як життя промайнуло. Вже на серці зима. Невідомо те все молодим. Перехожий спинивсь і запитливо дивиться в очі. Чи знайдуться слова, щоб усе пояснити йому? Чи помовчати мить? Зрозуміє (як дуже захоче!), Він – такий же, як я, тільки років із тридцять тому. Він живе і росте, і співа – молодий та пригожий, І вітають його квіти подихом ніжно-п’янким. Та життя пробіжить, скоро стане на мене він схожий – Листя жовте згребуть і підпалять, розвіється дим. Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий. Зупинись! Хоч на мить!