Игорь Витюк Почув рідне слово і не розумію, Та звідки ж нахлинула в душу журба? Чи маму згадав, чи незбутні надії, Чи тихий ставок, де сумує верба? Як серденько рветься в мою Україну! Хоч снігом припала козацька душа… Юнацького віку пішов на чужину, А повертатися не поспішав. Я в пестощах так загулявся дівочих, Що рідними стали світання чужі. Служив, – до високого стану охочий, I навіть не вбачив нової межі! О Боже! Тепер я живу за кордоном! А тут не співають підвечір пісні. Донині з імперським прощаються троном, Майбутнє й минуле – неначе у сні. Моя Україно! Ти вільною стала!.. Там квіти сплітають Свободи вінок. Тому i журбота у серці розтала, I чую Твій голос «Тримайся, синок!» Квітень 2011 р.