(10 февраля - у мамы День рождения) Матусю, ластівко, чому не прилітаєш? Вже сьомий рік мина, як ти від наш пішла... Та де ж, ріднесенька ти по світу блукаєшь? Невже притулок свій і досі не знайшла? Ніяк не звикнусь я, що пусто на подвіррі, І не зустріну більше я твоїх очей, Хоч би то Бог листа послав, чи кинув пірья З небес додолу з твоїх змучених плечей. Матусю, ластівко, чому не топиш хату? Зігрій своїм теплом, як то було колись, І постели до ранку разом з батьком спати, Як я без вас, мої ріднесенькі, стомивсь. Журба на серці ой як боляче здавила, Та з ким поділешся тим клятим тягарем, Матусю, матінко, куди ж поділись сили? Та ви ж казали, що і смерть переживем. Матусю, ластівко, зготуй мені сніданок, Я зголоднів, неначе все життя не їв, Я буду пити з рук твоїх прозорий ранок І задихатись від твоїх ласкавих слів. В твоїх очах завжди знаходив я притулок, А в серці справжній храм і чистий водограй Твоє кохання, навіть, квіти не забули, Воно лилось невтомно річкой аж за край. Уже й моя дитина вилетіла з хати... Пусте гніздечко і від того я журюсь... Хіба ж я мушу її в люди не пускати? Ковтну сльозу і довго в спину ще дивлюсь. Матусю, ластівко, коли ж ти завітаєш? Без тебе, серденько, душа моя болить. Я розумію, що життя не перекраєш, Та, як хотілося б зустрітись, хоч на мить...