Д. Кремiню Вiн жив- де люди не живуть- На п’ятiм поверсi пiд дахом Таким собi самотнiм птахом- Щоб краще Господа почуть. I люди бачили й не раз, Як до поета серед ночi Господь приходив, водночас, Слова послухати пророчi. Бо мав поет чудовий дар Перекладать Господнє слово I свiт нести до яничар, Що жили поруч випадково. I вiн, як давнiй Прометей, Освячений Святим Покровом, Ходив, щоб лiкувати словом Тих збожеволених людей, Бо знав, що вислови старi- Це промiнь чистої блакитi, А свiт живе, допоки в свiтi Є кобзарi- кременярi! А люди пили й сперечались, Дiлили душi i майно I навiть Бога не боялись, Бо вже й не вiрили давно... I люд простий, i посадовцi Не розумiли це буття- На п’ятiм поверсi? В хрущовцi??? Отак то?...Теж менi життя! При його величi та змозi... Невже??? А вiн дививсь услiд, Як йшли невдахи по дорозi I проклинали Божий свiт. Здавалось, наче божевiлля Покрило маривом мiста I знову вiн шукав зусилля, Щоб їм нести свого хреста... I тiльки iнодi спокуса Несла поету щось сумне I вiн зiтхав крiзь чорнi вуса: «Коли ж це, Господи, мине...»