Щось нагадує мені, Що змінилось все давно, Що побиті всі птахи, І розбилося вікно. Вітер б’є і скло летить, Хтось по ньому ще пройде, Відчуваючи цю мить, Доля в рідний дім веде. Як гадав я, так і є, Вітер смутку розірвав, Розірвав він все моє, Мої мрії поховав. Де верба, що за вікном Стільки років простояла? Її било сильно склом, І вона вночі страждала. Вербо, вербонька моя, Ти пробач мене, будь-ласка, Що забув про тебе я, Як забув – ти була казка. Як дитинство провели, Разом тільки ми з тобою, Не зламали нас вітри, Не зламали чорні долі. Возродись у цій журбі, Я віддав всі каплі крові, Каплі крові на землі, Вербу я назвав Любов’ю. В дім пішов, пустий мій дім, Ліг на бите рідне скло, Мені звідси не піти, Збережу ще тут тепло. І колись, на ранок я, Знов відчую тінь верби, Зрозумію «Ти прийшла», Знову разом я і ти!